Вірші

Балада про дві душі

На місячній доріжці Зустрілись дві душі, Одна - до Бога пішки, А інша – в грішний світ. Одна – душа солдата Загиблого в бою, А інша – немовляти, Народжена в Раю. І так би розминулись… Але душа бійця На іншу обернулась: Знайоме щось з лиця. Сказала: « Гей, малеча, А нумо , хлопче , стій! А як ім’я, до речі, Матусеньки твоїй?» Душа же немовляти Була як чистий сніг: « Мене чекає мати, Аби я вчасно встиг… Казав Господь, Галина - Таке її ім’я, Ось-ось народить сина, А син її – то я! Мене на Землю жити Господь благословив, Я маю народитись… А ти вже там пожив?» - Так у бійця спитало Майбутнє немовля (Воно ще знань не мало: Що то таке – Земля?) А той боєць «Галина» Повторював ім’я … Та це ж його дружина Чекала немовля. Сплили перед очима Щасливі ті роки: Як він , ще був хлопчина Й просив її руки… Весілля і навчання, І пристрасті потік… Він всі її бажання Виконував , як міг. Усе було чудово: Вагітність – добрий знак! І взяв він з жінки слово, Що родиться козак! А потім…Сум в родині.. В країну зло прийшло. Галини очі сині Зробилися мов скло. «Не йди – вона просила – Бо смерть гуляє там., Скількох вже покосила, Та їй тебе – не дам!» Та він своїй дружині Сказав приблизно так: «Як друзів я покину, Який же я козак? Як гляну в очі сину, Що з’явиться в цей рік? Скажу, що в злу годину Я за спідницю втік?» Поцілував Галину І рушив на війну… А потім..постріл в спину.. І запах полину…. Згадав боєць те стрімко Й до немовля сказав: «Ти бережи Галинку Що краща буде з мам. Пробач мені ,дитино, Вас з мамою підвів. Та буду я невпинно З тобою з перших днів! Дивитимусь із неба, Як швидко ти ростеш, А все що буде треба В житті ти сам знайдеш. Обнімемося ж , сину, Тобі час йти в життя А я прикрию спину Тобі із небуття» На місячній доріжці Невпинний душ потік: Одні – до Бога пішки, Хтось – в протилежний бік. Народжуються діти, В воєнний час страшний, І щоб їх захистити Хтось винен йти у бій. Але допоки в серці В жіночому любов, Життя не перерветься, Відроджуючись знов!

Приснилось матері              Олександр Богачук

Приснилось матері, що ожили солдати,
Які стоять одягнені в граніт...
Приснилось матері: іде один до хати
І раптом зупинивсь біля воріт.
Чого не йдеш? Чого стоїш, мій синку?
Чи мало настоявся край путі?..
Вже скільки літ не знаєш відпочинку!
Вже скільки літ чекаю в самоті!

Приснилось матері, що привела в оселю.
Він автомат поставив у куток.
І, мовчки скинувши запилену шинелю,
Узяв у руки скрипку і смичок.
Вустами струн почав розповідати,
Як він ішов додому крізь грозу.
І в тихім сні, у сні ридала мати
І витирала радості сльозу...

Приснилось матері, що подала сніданок,
І син присів, і сперся над столом.
Та раптом променем зашелестів світанок — 
І сон розтав, як роси за селом.
"Чи це мана?" — й самі побігли ноги.
"О, де мій син?!" —  і впала край воріт...
А в далині, де сходяться дороги,
Стояв солдат, одягнений в граніт.

Сердце матери             Аалы Токомбаев
По ночам звучит надрывный кашель,
Старенькая женщина слегла.
Много лет она в квартире нашей
Одиноко в комнате жила.
Приходили письма, только очень редко.
И тогда она, не замечая нас,
Все ходила и шептала:
"Детки, вам ко мне собраться бы хоть раз.
Ваша мать согнулась, поседела,
Что ж поделать - старость подошла.
Как бы хорошо мы посидели
Рядышком у нашего стола.
Вы под этот стол пешком ходили,
В праздник пели песни, пели до зари,
А теперь разъехались, уплыли.
Улетеели, вот и собери".
Заболела мать, и той же ночью
Телеграф не уставал кричать:
"Дети, срочно! Дети, очень срочно!!
Приезжайте, заболела мать!"
Из Одессы, Таллинна, Игарки,
Отложив до времени дела,
Собралися дети, только жалко
У постели, а не у стола.
Гладили морщинистые руки,
Мягкую серебряную прядь,
Так зачем же дали вы разлуке
Так надолго между вами встать?
Мать ждала вас в дождь и в снегопады,
В жаркие бессонницы ночей.
Разьве горя дожидаться надо,
Чтоб приехать к матери своей?
Разьве только телеграммы
Привели вас к скорым поездам?
Слушайте! Пока у вас есть мама,
Приезжайте к ней без телеграмм!